KharkovGo

Історію цієї адреси я збираю за газетними оголошеннями. Пошуки заробітку, студентські заняття, кілька рядків дрібним шрифтом — і поступово за ними проступають людські долі.
.
У списку домовласників за 1901 рік садиба записана за Георгієм Яковичем Салтиковим, селянином за станом. Через дев’ять років газета «Южный край» зафіксує тут аптекарський магазин: саме туди студент-медик Маянц просить звертатися охочих підготуватися до іспитів.

В університетських списках знаходжу Шліому Хаїмовича-Ароновича Маянця. Народився в Гомелі 1880 року, вступив до Харківського університету 1908-го. У графі “Звання” – аптекарський помічник. До медичної освіти він прийшов дорослою людиною зі своєю професією.
.
У 1912-1913 навчальному році Маянц числиться в дев’ятому семестрі. А до травня 1921 його ім’я з’являється серед членів Товариства російських лікарів у Константинополі. Між цими записами — війна, революція та еміграція.
.

Газета зберігає й інші імена. Влітку 1910-го через квартиру Вальшенкер німкеня Марія шукає місце покоївки. Восени студент Левін із квартири № 14 запрошує на уроки латини: пробне заняття безкоштовне. Навесні 1911-го у квартирі Свенцицького інший студент пропонує заняття з математики, фізики та космографії.

Згодом характер свідчень змінюється. За записом Харківської єврейської громади, 16 червня 1919 року до квартири студента-технолога Шухера приходять двоє офіцерів, які називаються агентами контррозвідки Дроздовського полку. Студента вдома немає. У документі читаємо:

«За відсутності Шохера провели обшук і забрали майно, речі, продукти тощо.
Заявили, що повинні заарештувати Шохера, але, пограбувавши, більше не з’являлися».

Це переклад уривка свідчення; у джерелі прізвище записане як Шухер і Шохер. Документ № 53, пункт 42. Архівне посилання публікації: ГА РФ, ф. Р-1339, оп. 1, спр. 445, арк. 47–54 зв. Текст джерела.

А у спогадах Емілії Воскобойникової залишається осінь 1941-го. Їй десять років. Після невдалої спроби евакуації вони з матір’ю повертаються з вокзалу, але сусіди вже зайняли їхню квартиру на Чоботарській, 11 і не пускають додому.
.

Колись цю адресу залишали в газеті, щоб людину можна було знайти. Сьогодні за нею ми шукаємо самих людей. Від їхніх турбот, надій і довгих років життя залишилося кілька рядків. Читаєш їх — і думаєш про Емілію: як мало потрібно, щоб власний дім став чужим, і як довго потім він залишається твоїм у пам’яті.

Сучасне фото Дмитро Францев / Unsplash

.